Запалимо свічки…

Діти танцюють український таночок-хоровод, звучать слова про Україну. (Звучать дзвони)

Ведуча

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші.

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

Ведучий

1932-й рік... Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб розда­ли незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди - розривали підлити, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

Ведуча

Рано чи пізно, але обов'яз­ково кожна людина і весь народ осмислює своє минуле.

Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати.

Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

Ведучий

У1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла во­ля одних людей проти інших І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

То як же сталося, що маючи чудовий уро­жай, українці гинули від голоду? Чому так сталося? Хто винний? Було це чиєюсь недбалістю чи детально розробленим планом геноциду українського народу?

Ведуча

У 1932 році більшовики, які прийшли до влади у 1917 році, розпочали будували ве­ликі заводи, електростанції. Після ліквідації поміщиць­ких господарств основними виробниками хліба були самостійні селянські господарства. Продуктивність у них була низька і не кожна сім'я могла продати хліб. До того ж держава платила за нього в два рази менше, ніж на базарі. Союзний уряд не задовольняли темпи хлібозаготівель в Україні. 30 грудня 1927 року до Хар­кова приїхав секретар ЦК ВКП(б) В. Молотов, який вимагав форсування темпів хлібозаготівель.

Ведучий

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду, -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі,

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні  —

Твій пшеничний, безсмертний народ.

Ведуча

Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізич­ним та моральним знущанням. На кожну селянську ро­дину було дано план здачі. За невиконання плану хлібоздачі позбавляли власного помешкання, худоби, землі, інвентарю. Селяни всіляко чинили опір, ховали хліб на «чорний день».

Влада знайшла спосіб подолання зернової пробле­ми - масова колективізація. Погрозами і тортурами домагалися від селян вступу до колгоспу. Сталінська колективізація підвела селян до «страшної Голгофи». Уздовж кордону України, де вмирали цілі села, де живі не встигали хоронити мертвих, були виставлені війська. Жодна душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. В Україні при владі, яка нази­вала себе народною, на родючій землі без війни чи стихійного лиха вмирали хлібороби.

Ведучий

Голодомор 1932 - 1933 рр. - страшна трагедія історії нашої держави. Голодомор забрав мільйони людей. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам'ятати про них.

Голод поклав у сиру землю біля 9 млн. селян. Третина померлих - діти, які не да­ли нащадків.

Наслідки голодомору - це і великі ду­ховні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень.

І ще одна гірка істина. В могилу голодо­мору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували - все це винищувалося з корінням. (Діти входять зі свічками)

Ведуча

Сьогодні  запалимо  свічки та хвилиною мовчання пом’янемо усіх. Не їм це потрібно, а нам. На вшанування світлої пам'яті жертв го­лодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошуємо хви­лину скорботи. Прошу всіх встати. (Хронометр). Прошу сісти.

Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги. Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам'яттю невинноубієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молит­вою, очистить наші душі від зла. (Ппісня Аве Марія)

Ведучий

Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика сарана забрала все до зернини! Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду святоруського! Куди ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів? Чи ж бо не бачите, що во­ни доточують кров із могутнього українського дере­ва? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а веле­тенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш не­бесний! Народе небесний неоплаканий!

Ведуча

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту зем­лю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, які мовчали, за упокій твій мо­лебнів не справляли, поминальних свічок не ставили, обід за тебе не робили. Прости ж нас, роде наш за­мордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне волі, душі убієнні!

Господи! Страждання  муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведучий

Ні труни, ні хрестів, ні тризни!

Прямо в яму. Навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку...

Наче падалиць  - під вітрюган!

То причастя твоє, українко.

Українцю, то твій талісман.

Гей Україно... Де ж українці?

Мати чекає вісті од сина.

Будемо разом чи поодинці?

Гей українці, де ж Україна?!

Ведуча

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сон­це сходить, земля обертається, як їй належить І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми – єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пом’янемо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників на­шої історії. Пом’янемо і  знайдемо в собі сили пройти за ними  дорогою   їхнього   хресного   путі.    Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга. (Лунає уривок із класичного твору).

Ведучий

Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади оче­видців.

Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, роз­копували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зер­на, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з'явилися перші померлі від голоду.

Ведуча

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах —

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини. Дні минають.

Минають місяці. Село

Навік замовкло, оніміло,

І кропивою поросло.

 

Ведучий

Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії.

Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше - діти, і останніми - жінки. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще  хоч якась сила. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо во­ни дичавіли від голоду. Люди  божеволіли, втрачаючи своє людське єство.  Голод притуплював моральність. Почалося людоїдство.  (Лунає уривок із класичного твору).

Ведуча

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

Ведуча

Мати зарубала свою дворічну дитину і зва­рила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня, Ваня».

Чуєш, Йвану?

Чуєш, кличе мама...

Одягнути чистеньку сорочку.

Білий день.

Така червона пляма.,

Озовись, загублений синочку!

Кличе світ.

Тебе за світка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко...

Божевільна мати...

Біль...

Страждання...

Подивись, загублений синочку.

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Ведучий

Маленькі рученьки, простягнуті до Бога... Маленький хлопчик, умираючи, просив Бозю: «Дай хоч одненьку картопельку».

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама  - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?

Ведуча

Звали її Параскою, Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі.

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

Ведучий

А одне дівча підповзло до вікна і жалібно просить: «Тітонько, відріжте мені пальчик, я його з'їм, а то він не перекусюється».

Є страсті Господні, є страстні земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекусуються.

Страшний аргумент.

В діалекті арго...

Хоча би невкраденого півслівця.

Холоне уява від страху того!

Не перекусується!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

...Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекусується...

(Янголята танцюють таночок-хорово)д

Ведуча

Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які пере­лилися всі страждання, муки й скорботи роду людсь­кого і розпинає душу мою на хресті всевишньої пе­чалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів... (Сценка з янголятами)

Ведучий

Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали - було вже пізно.

Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев'яні хрести. Життя повертало повільно, тяжко.

Ведуча

Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Танули на обширах України важкі сніги, являючи світові трупний сморід, апокаліпсичні карти­ни, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду.

Ведучий

А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні, пам'ятають інше.

На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тоне­сенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: на­зад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...

Ведуча

Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота.  Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства

Про масштаби дитячої смертності промовисто свідчить такий факт, що  після голоду  багато шкіл закрили - більше нікому було їх відвідувати. За розповідями літніх людей, багато з яких на початку 30-их років були школярами, заняття в більшості шкіл в той час майже не проводились: діти не мали ні сил, ні одягу, щоб відвідувати зайняття, й ходили до школи хіба заради миски баланди чи каші, що там готували для них. 

Хто пережив це страхіття, ніколи його не забуде.

Васьковська

Я говорю від імені Олени Федорівни Нагорної, 1910 року народження.

Боюсь я розпочинати розмову про таке. Під час го­лоду померло троє моїх синочків - Василько, Гриць; і Петрусь. Один одного менший. Як же вони хлібця, просили! Боже ж ти мій! Та ніхто не допоміг - ні Бог, ні сільрада - попухли мої дітки. В сирій землі лежать, а я ще ворушуся. Люди, не треба забувати лиха, не треба...

Ведучий

У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі! Частими є розповіді очевидців про те, як люди просили візників не забирати їх на кладовище, але ті вантажили ще напівживих людей, мовляв, все одно помреш.

На  вулиці  лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди; «О, цей уже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер».

Пастушенко

Я ще не вмер...

Ще промінь в серці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки!

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер.

А небо, стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній - озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

Ведучий

Зі спогадів Дмитра Трохимовича Лихоліта, 1923 року народження.

Паламарчук

Раз пішов я до свого товариша, а в них якраз ша­стала бригада активістів. Один із них знайшов у печі горщик зі пшоняною кашею. Він витяг його з печі, розбив на долівці, почав розтирати кашу своїм чобо­том А діти (було їх п'ятеро) попадали на долівку та й давай ту кашу їсти з-під чобота.

За нашим городом було кладовище Сільрада вида­вали тим, хто копав великі ями для померлих, кілог­рам хліба. І ось ці люди виконували великі ями, при­возили мертвих цілими підводами. Я запам'ятав одну дівчинку, років дев'яти. У неї були білі кіски і сині-сині очі. Очі померлих від голоду не закриваються. Треба щоб хтось закрив, але не було кому.

Ведучий

Свідок Петро Кирилович Бойчук із Вінниччини.

Шевчук

Я - лікар. І цілком природно, що я дивлюся на трагедію голоду не тільки очима малої дитини, яка трохи не вмерла з голоду. Я запитую себе як лікар, чому люди під час голодомору втратили людську по­добу і дійшли до канібалізму.

Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хвороб­ливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З'являлась мото­рошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втра­чали розум.

Гутник

Про Нього й Неї згадувать несила.

Грицьку одбило ноги на війні...

Отож Оксана день у день носила

Його і до колбуду, й до рідні.

Та якось... Ледь живі узріли Гриця:

Сам викотивсь, як пень, через поріг.

Нажерся й виліз на осоння гріться,

Вчинивши нишком людоїдський гріх...

Над морем Чорним чайка голосила;

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, —

Нема... ані на лаві, ні в труні...».

Ведучий

Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією, голодуючим українським селянам не дозволялось переходити або переїжджати в Росію.  На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагались врятуватися втечею через польський або румунський кордони.

Семенюк

Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них голодуючих селян. Часто навіть і сільських активістів, які допомагали реквізувати хліб, залишали помирати разом із іншими. Вся тактика штучного голодомору в усіх напрямах була досконально продумана наперед, адже в той час, коли мільйони українців помирали з голоду, продовольство інтенсивно викачувалось з України, насамперед - зерно, яке вивозили на експорт за кордон. Всі ці наслідки ма­ють одну назву - геноцид, тобто створення таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення на­селення. Голод запланувала Москва для знищення українського селянства. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями.

(Підсумок вчителя)

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить - не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею...

Веіт серцем любіть Україну свою

і вічні ми будемо з нею!

 (Пісня про Україну)