Громадянський обов’язок

Було це у 12 км. від Прип'яті. Маленьке поліське село, по дорозі швидкою ходою іде   фельдшерка, тридцятилітня Ніна.

- Чому це закортіло нашому голові колгоспу мене так зранку бачити? – думала жінка - Вночі корова отелилася, треба біля неї бути , а він мене так терміново викликає?

Дивуючись, чому в квітні так спекотно, як літом, вона думала про приємне:

- Як добре, що ми з матір'ю вже до Паски підготувались: і хата вибілена, і на подвір’ї чистенько, і кабанчик вгодований, саме на святки. А позавчора з головою колгоспу уазиком в місто вирвалась, понакупляла своєму десятилітньому Петрику різних солодощів і дещо до святкового столу, одним словом -  холодильник був повний.

Аж ось відчинила вона двері сільради і зайшла до Миколи Григоровича. Завжди такий веселий і життєрадісний, уже немолодий чоловік, сидів за своїм столом і ні одна жилка на його скроні не здригнулася, сум і розпач скували його радісну усмішку.

- Кликали, товаришу голово?

-  Так, Ніно, сідай - зітхнув він - Ось що я тобі скажу, дитино. Ти чула, що в Прип'яті сталося ?

-   Звичайно чула, кажуть пожежа на атомній станції виникла, але дядько Семен з сином приїздили звідти, то казали, що пожежу загасили і там уже все гаразд. Я гадаю, вони правду кажуть, бо ж там працюють.

-  Яка ж ти довірлива. Послухай мене старого. Де твій Петрик?

-  Як де, як усі діти, у школу вже напевне пішов, поки я до вас бігла!

-  Ти казала, що в тебе десь в Черкаській області знайомі проживають. Ви ще літом до них з матір'ю мали їхати погостювати.

-  Звісно, казала, а до чого тут це?

-  А ось до чого: тобі їхати ніхто не дозволить, бо ти єдиний медик на селі, а от сина з матір'ю хапай і відвозь звідси якнайдалі .

-  Чому?

-  Біда, дитино, велика біда упала на наші плечі, незрима і страшна. Радіація - вона без кольору, без запаху, її людина не відчуває, але вона має велику проникну здатність. На наші села упав радіоактивний пил, який буде розкладатися тисячу років, тому наша земля вже непридатна для життя.

-  Ви щось таке вигадали, аж моторошно стало. Не лякайте мене!

-  Я не лякаю, ось скоро сама почуєш про евакуацію, тоді згадаєш мої слова. Я тебе дуже поважаю, тому хочу тобі і твоїй сім’ї добра.

Пішла Ніна розгублена додому. Не сходили з думки слова Миколи Григоровича.

-  Чому він так говорить? Адже ні по радіо, ні по телебаченню нічого такого не було чути. Звідки він все це знає? Хто йому таку нісенітницю наговорив?

Тяжко зажурилася жінка :

-  Як я скажу матері про таке, чи в силах буду вирвати її з корінням від рідної домівки і відіслати кудись, де її ніхто не чекає і нікому вона там не потрібна? Як вона залишить новесеньку, щойно побудовану хату?

Сльози котилися з очей, бо Ніна розуміла, що це все… Всі сподівання на краще життя втрачені.

Через три дні оголосили евакуацію. Ніна встигла вивезти матір і сина, а сама залишилася у 30-кілометровій зоні, обнесеній колючим дротом. Впродовж тижня фельдшерка допомагала вивозити людей із зони лиха.

Вона не думала про себе, вона виконувала свою роботу, свій громадянський обов'язок .

(Зі спогадів очевидця трагедії медсестри нашої школи Сковпень Ніни Філаретівни. Записала Видай О.В.)